ІСТОРІОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ КОЛОНІАЛЬНОЇ ТРАВМИ В УКРАЇНСЬКІЙ ФІЛОСОФСЬКІЙ ТРАДИЦІЇ (XIX – ПОЧАТКУ XX СТ.

Abstract

Статтю присвячено історіософському аналізу еволюції наративу спокути як ключового механізму подолання колективної колоніальної травми в українській філософській та культурній думці XIX – початку XX століття. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю деколоніального переосмислення національної історії, яка тривалий час сприймалася через призму імперського наративу поразок, що зумовило соціокультурний імператив – простежити перехід від етики страждання до етики політичної відповідальності. Авторки аналізують творчість Тараса Шевченка, який уперше артикулював колоніальну травму як глибокий, онтологічний стан внутрішнього рабства та «колективного гріха». Криза визвольних змагань поч. XX ст. спричинила перехід наративу спокути від етики страждання до етики політичної дії. Ця трансформація набула двох основних ідеологічних форм, що висунули альтернативні шляхи подолання травми. Так, Д. Донцов трансформував ідеал спокути у волюнтаризм та «етику чину». Він відкинув провінціалізм та гуманістичні ілюзії, замінивши їх на волю до влади, експансії та творчого насильства. Для Донцова спокута – це акт ідеологічної боротьби та самоствердження сильної, «завойовницької» нації. В. Липинський запропонував консервативний наратив спокути. Він ідентифікував причину поразок у внутрішній анархії та «руїнництві» еліт. Його спокута полягала у відновленні порядку та державної дисципліни через утвердження класократії та формування політично відповідальної провідної верстви, наполягаючи на необхідності «знищити анархію насамперед у собі». Узагальнюючи, дослідження доводить, що протягом XIX – початку XX століття наратив спокути еволюціонував від морально-релігійного обов’язку до політичної та ідеологічної стратегії, що засвідчило дозрівання української філософської думки, яка перейшла від діагностики травми до формування практичних доктрин, що утверджують національну суб’єктність через волю та порядок.