ІСТОРІОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ КОЛОНІАЛЬНОЇ ТРАВМИ В УКРАЇНСЬКІЙ ФІЛОСОФСЬКІЙ ТРАДИЦІЇ (XIX – ПОЧАТКУ XX СТ.
Вантажиться...
Дата
Назва журналу
Номер ISSN
Назва тому
Видавець
Вісник Львівського університету. Сер.: філософсько-політ. студії. – 2026. – Вип. 64
Анотація
Статтю присвячено історіософському аналізу еволюції наративу спокути як ключового механізму подолання колективної колоніальної травми в українській філософській та культурній думці XIX – початку XX століття. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю деколоніального переосмислення національної історії, яка тривалий час сприймалася через призму імперського наративу поразок, що зумовило соціокультурний імператив – простежити перехід від етики страждання до етики політичної відповідальності. Авторки аналізують творчість Тараса Шевченка, який уперше артикулював колоніальну травму як глибокий, онтологічний стан внутрішнього рабства та «колективного гріха».
Криза визвольних змагань поч. XX ст. спричинила перехід наративу спокути від етики страждання до етики політичної дії. Ця трансформація набула двох основних ідеологічних форм, що висунули альтернативні шляхи подолання травми. Так, Д. Донцов трансформував ідеал спокути у волюнтаризм та «етику чину». Він відкинув провінціалізм та гуманістичні ілюзії, замінивши їх на волю до влади, експансії та творчого насильства. Для Донцова спокута – це акт ідеологічної боротьби та самоствердження сильної, «завойовницької» нації. В. Липинський запропонував консервативний наратив спокути. Він ідентифікував причину поразок у внутрішній анархії та «руїнництві» еліт. Його спокута полягала у відновленні порядку та державної дисципліни через утвердження класократії та формування політично відповідальної провідної верстви, наполягаючи на необхідності «знищити
анархію насамперед у собі».
Узагальнюючи, дослідження доводить, що протягом XIX – початку XX століття наратив спокути еволюціонував від морально-релігійного обов’язку до політичної та ідеологічної стратегії, що засвідчило дозрівання української філософської думки, яка перейшла від діагностики травми до формування практичних доктрин, що утверджують національну суб’єктність через волю та порядок.
Опис
The article is devoted to a historiosophical analysis of the evolution of the narrative of atonement as a key mechanism for overcoming collective colonial trauma in Ukrainian philosophical and cultural thought of the nineteenth and early twentieth centuries. The relevance of the study stems from the need for a decolonial reinterpretation of national history, which for a long time was perceived through the prism of an imperial narrative of defeats. This historical legacy gave rise to a sociocultural imperative to trace the transition from an ethics of suffering to an ethics of political responsibility. The authors analyze the works of Taras Shevchenko, who was the first to articulate colonial trauma as a profound ontological condition of internal enslavement and “collective sin.”
The crisis of the liberation struggles in the early twentieth century prompted the transformation of the narrative of atonement from an ethics of suffering into an ethics of political action. This transformation assumed two principal ideological forms, each proposing an alternative path toward overcoming trauma. Dmytro Dontsov transformed the ideal of atonement into voluntarism and an “ethics of action.” He rejected provincialism and humanist illusions, replacing them with the will to power, expansion, and creative violence. For Dontsov, atonement constituted an act of ideological struggle and the self-assertion of a strong, “conquering” nation. Viacheslav Lypynskyi, by contrast, proposed a conservative narrative of atonement. He identified the causes of historical defeats in internal anarchy and the destructive practices of the elites. For him, atonement entailed restoring order and state discipline through the establishment of classocracy and the formation of a politically responsible leading stratum, emphasizing the need to “eradicate anarchy within oneself first and foremost.”
In conclusion, the study demonstrates that, throughout the nineteenth and early twentieth centuries, the narrative of atonement evolved from a moral and religious obligation into a political and ideological strategy. This evolution attests to the maturation of Ukrainian philosophical thought, which moved from diagnosing trauma toward developing practical doctrines aimed at affirming national agency through will and order.
Ключові слова
колоніальна травма, наратив, Т. Шевченко, В. Липинський, Д. Донцов, наратив спокути, етика страждання, етика волі, colonial trauma, narrative, Taras Shevchenko, Viacheslav Lypynskyi, Dmytro Dontsov, narrative of atonement, ethics of suffering, ethics of will
Бібліографічний опис
Мельник Л. Синявська Л., Грек І., Історіософський аналіз колоніальної травми в українській філософській традиції (XIX – початку XX ст.) Вісник Львівського університету. Сер.: філософсько-політ. студії. – 2026. – Вип. 64