Державна політика управління фізичною культурою та спортом: регіональний аспект (за матеріалами Білоцерківської громади)

Abstract

Досліджено теоpетико-методологічні засади державного управління фізичною культурою та спортом, зокрема, понятійно-категоріальний апарат організації і управління фізичною культурою та спортом, сутність державного управління, його природу, еволюцію моделей та специфіку у сфері фізичної культури та спорту; оцінено сучасний стан сфери фізичної культури та спорту в Україні, інституційний базис та проаналізовано державну політику щодо розвитку фізичної культури та спорту в Україні та Білоцерківській громаді, вивчено досвід державного управління фізичною культурою та спортом в ЄС: кращі практики для України Використано методичні підходи, методи загальнонаукові і спеціальні, зокрема: діалектичний метод пізнання (для визначення ролі і місця фізкультури і спорту в державному управлінні); аналізу, синтезу, узагальнення при дослідженні та формуванні основних дефініцій державного управління; діалектичний метод, що дав змогу розкрити предмет дослідження системно, у динаміці, взаємозв’язку його структурних складників; методи індукції, дедукції та аналогії, за допомогою яких було вивчено сутність, співвідношення та обґрунтованість традиційних і концептуальних підходів щодо інструментів і механізмів державного управління фізкультурою і спортом; статистичний аналіз – для ідентифікації кількісних показників даного дослідження; графічний – для наочного подання матеріалу кваліфікаційної роботи, абстрактно-логічний (для теоретичних узагальнень і формулювання висновків дослідження); тощо. Виявлено, що чинна система державного управління фізичною культурою і спортом є недосконалою і містить у собі як позитивні, так і проблемні елементи, які залежно від власного характеру можуть або стимулювати, або перешкоджати її функціонуванню. Починаючи з 2008 року Україна поступово втрачає свої позиції у світовому спортивному русі. Серед головних проблем галузі доцільно визначити недостатній рівень фінансування, що визначається залишковим принципом фінансування фізичної культури та спорту, незважаючи на пріоритетність у системі суспільного розвитку. Причиною такої ситуації є розгляд можливостей фінансування галузі лише за рахунок видатків бюджетів різних рівнів, а не через налагодження ефективної системи залучення інвестицій шляхом координації зусиль публічного, приватного та громадського сектору. Зроблено висновок, що найбільш актуальним є питання фінансового та матеріально-технічного забезпечення спортивної сфери, рівень якого не забезпечений уніфіковано державою залежно від кількісних та якісних показників, а залежить від спроможності місцевих бюджетів та настроїв місцевих керівників і депутатів. З метою зменшення бюджетного навантаження та залучення додаткових ресурсів для створення ринку послуг та підвищення ефективності реалізації різноманітних фізкультурно-спортивних проектів, створення відповідної інфраструктури на першому етапі має стати розробка комплексної національної стратегії щодо формування і забезпечення стабільного розвитку науково-технологічних інновацій на ринку послуг фізичної культури і спорту. Стратегія державної політики має бути спрямована на економічний ефект для суспільства від державно-приватного партнерства, оскільки у результаті одержуються якісні товари і послуги при зменшенні витрат державного бюджету. Взаємодія державних і недержавних інституцій у сфері фізичної культури і спорту сприяють розвитку адаптивних механізмів регулювання, ринкових відносин, державно-приватного партнерства, нових видів організації суб’єктів діяльності. Одержані результати можуть бути використані при розробці стратегії розвитку фізкультури і спорту в Україні та формуванні держаного, регіонального і місцевих бюджетів.