До дискурсу укладання збірника казок: традиція та пошук оригінальності

Abstract

Питання укладання збірника казок не втратило актуальності ще від видань "Записок о Южной Руси" П. Куліша. Упродовж тривалого часу у фольклористиці формувалася методика фіксації та варіанти способів представлення читачам народної казки як жанру. Здійснено структурний аналіз окремих таких публікацій із метою з'ясування обов'язкових і варіативних складових збірників народних казок, а також можливості подальшого їхнього використання. Одним із важливих показників паспортизації казкових сюжетів є встановлення їх шифрів відповідно до міжнародних покажчиків мотивів (СУС та ATU). Це питання перебуває на етапі розв'язання. Переважна більшість сучасних казкознавців намагаються вивчати так звані "білі плями" науки, сприяти оприлюдненню академічних чи приватних архівних фондів. Висвітлено праці вчених ХХ ст., а також сучасників із метою простеження ґенези питання удосконалення видань народної прози. Зокрема, збірники М. Левченка "Казки та оповідання з Поділля: в записах 1850–1860 рр." (1928), Л. Дунаєвської "З живого джерела. Українські народні казки в записах, переказах та публікаціях українських письменників" (1990), І. Хланти "Казки та легенди з-під Хустського замку" (2016), І. Грищенко "Міжетнічні стосунки в українських народних казках" (2009), "Калинова сопілка: антологія української народної прозової творчості" (1998) О. Бріциної, Г. Довженок, С. Мишанича. Акцентовано на використанні упорядниками не лише архівних фондів, а й сучасних фольклорних записів, що свідчить про життя казкової традиції нашого народу. Також здійснено аналіз вказаних видань з увагою на застосуванні упорядниками традиційних та оригінальних методів облаштування збірників народних казок.