Самокритика як елемент епістолярної комунікації Лесі Українки

Abstract

У статті представлено комплексний аналіз літературознавчого потенціалу епістолярію Лесі Українки в контексті репрезентації авторської оцінки письменницею власної творчості. Встановлено, що листи мисткині можна розглядати як унікальну пам’ятку становлення літературно-критичної думки в Україні в період кінця ХІХ – початку ХХ століть, адже вони представляють одночасно і знакові фрагменти письменницької автобіографії, і численні автокоментарі, свідчення про саму психологію письменницької творчості, і матеріали для критичного дискурсу розвитку української літератури. Зауважено, що в умовах відсутності кваліфікованої регулярної критики, спричиненої бездержавним статусом нашої нації та культури в період кінця ХІХ – початку ХХ століття листовна комунікація Лесі Українки набуває особливого значення. Схарактеризовано критичний погляд мисткині та інших літературних діячів на творчість письменниці різних періодів становлення. Доведено, що набуття поетесою нового творчого досвіду впливало на зміну думки поетеси щодо ранніх творів. Спостережено, що найавторитетнішими критиками Леся Українка вважала своїх рідних. Досліджено думки авторки щодо вибору тем, форми, персонажів для власних творів, осмислення мистецтва слова, природи творчості загалом, органічної єдності національної культури та ірраціональної основи творчості. Листовна комунікація письменниці засвідчує особливий підхід авторки до процесу творчості, що ґрунтується на тривалих переживаннях та спостереженнях, роздумах про персонажів та побудову дії, а найголовніше – на обов’язковості «пропустити усе крізь внутрішнє “Я”». Встановлено, що мисткиня в листах означує власний стиль письма як «камінний», акцентуючи увагу на його спресованості до найвищої міри концентрації, висуваючи на перший план фактичний матеріал та об’єктивність.