Еволюція теоретичних і практичних основ переходу від полицевого до безполицевого і поверхневого обробітку грунту в Україні до середини першої половини 20 ст.

Abstract

Викладений історичний шлях розвитку і становлення системи основного обробітку грунту. Акцентовано увагу на історичних передумовах мінімізації механічного обробітку ґрунту. Висвітлена роль вітчизняних вчених в розробці теоретичних і практичних основ мінімізації обробітку. Доведено, що до початку 20 ст. глибина зяблевого обробітку зростала, а з 20 ст. – диференціюється залежно від грунтово – кліматичних умов і біологічних особливостей культур. Історичні джерела засвідчують, що за переходу від цілинної і перелогової систем землеробства до парової постала проблема посух і боротьби з водною і вітровою ерозією. Ерозія, на думку більшості вчених (В.В. Докучаєва, П.А. Костичева та інших), є наслідком висушування грунту за глибокого обробітку плугом. Встановлено, що в 19 ст. глибокий обробіток плугом, порівняно з ралом і сохою, вважався головним агрозаходом інтенсифікації землеробства, мета якого – прискорена мобілізація поживних речовин грунту. Український фермер І.Є Овсінський вперше в рільництві запропонував поверхневий обробіток грунту на межі 19 і 20 тисячоліть. З цією метою він сконструював культиватори з плоскорізальними робочими органами, які добре підрізають бур’яни, розпушують грунт на 5-6 см, не перевертаючи оброблюваного шару. Більшість наукових установ і дослідників виступили з різкою критикою висновків І.Овсінського.