Лексико-семантичне поле «небо» як елемент поетичної картини світу Лесі Українки

Abstract

У статті представлений комплексний аналіз одиниць лексико-семантичного поля «небо» в поетичній мовотворчості Лесі Українки. Відзначено характерні ознаки та образний потен¬ціал лексем-репрезентантів, диференційовано їх на зони відповідно до семантичних зв’язків із ядерною домінантою. Обґрунтовано доцільність розгляду аналізованого лексико-семан¬тичного поля як смислової ознаки художньої мови поетеси і важливий елемент формування індивідуальної картини світу. Матеріалом слугували поетичні тексти авторки, уміщені в збірках «Поезії. Поеми» та «Нехай мої струни лунають...», із яких лексичний фактаж було дібрано методом суцільного мовного обстеження й детальної фіксації. У ході дослідження з’ясовано, що домінантними лексемами аналізованого лексико-семантичного поля є номени небо, зоря (зірка), сонце, місяць, хмара, блискавка, що формують власні поетичні концепти з багатоплановістю, багатоманітністю образних ускладнень та є лейтмотивними і циклот¬вірними в ліриці письменниці. Зазначено, що традиційно небесні об’єкти в поетичному тексті виконують функцію «універсального метафоризатора» і як один з елементів світобачення визначають шляхи та способи інтерпретації світу Лесі Українки. Виділено найпродуктив¬ніший мікрообраз аналізованого лексико-семантичного поля – номінацію зоря, що не лише виступає традиційним елементом художнього пейзажу, а й відтворює авторські рецепції, внутрішній стан, настрій ліричного героя. На конкретних прикладах проілюстровано дво¬гранність мовної практики письменниці, мотивовану різницею в семантичному наповненні слова-поняття та супровідних означень. Простежено безпосередній зв’язок у зображенні фізичних (зорових) ознак небесних реалій та душевного настрою ліричного героя. Доведено, що окреслені семантичні модифікацій мікрообразів є відтворенням складного філософського світовідчуття мисткині, зумовленого як традиційними міфопоетичними уявленнями, так й індивідуальними авторськими асоціаціями.